Історія села
Великі Низгірці – село, яке виникло наприкінці XVI століття на території, що перебувала у володінні Тишкевичів. А заселення самого села розпочалося з берегів річки, що було характерно для більшості найдавніших поселень краю. Як відомо, селом протікає одна з правих приток річки Гнилоп’ять, довжина якої усього 13 км, а площа басейну 36,3 км². Ця невеличка річка бере свій початок на північному заході від села Садки та тече далі переважно на північний захід через село Великі Низгірці, поки у Бердичеві не впадає у Гнилоп’ять за 50 км від її гирла. З кожним роком, особливо в останні десятиліття, стає вона все мілкіше й мілкіше, а місцеві жителі вже й не пам’ятають її назви, ато й зовсім вважають що це струмок без назви, який може скоро залишитися тільки на старих мапах. Але це не так, свою назву, а саме «Бернава», вона отримала ще за часів коли сама Гнилоп’ять була відома як «Велика П’ята», що зафіксовано в різних документах починаючи з XVI століття.
Достовірних відомостей про точну дату заснування села Великі Низгірці, як і про походження його назви немає. Ймовірно, перша письмова згадка про село була в інвентарному описі маєтків Тишкевичів від 7 жовтня 1593 року, який до наших днів не зберігся. Але в 1736 році цей опис був переписаний до Кам’янець-Подільської та Летичівської земської книги, і як засвідчує припис на латині без будь-яких змін. Згодом вже цей документ був серед відібраних тимчасовою комісією по розбору давніх актів, і пройшовши тогочасну цензуру був опублікований в 1876 році, також без змін. Отже, в цьому доволі детальному інвентарному описі, який зробив ревізор Ян Махевич у місті Слободище за дорученням представників роду Тишкевичів та королівського секретаря, записано що ревізовані маєтки на той час утримував за листом-зобов’язанням старший серед братів Федір Васильович Тишкевич-Логойський. Там поміж іншого знаходимо відомості про недавно заселене на річці Бернаві, сільце пана Нізгорського, слуги його величності Федора Тишкевича, пожитку з якого ще ніякого не було, бо там нараховувалося лише п’ять дворів-господарств (подим’я) підданих, котрі мали пільги від повинностей. Це новопостале сільце без назви вірогідно і є сучасними Великими Низгірцями, що тоді знаходилось у ревізованій волості з центром у місті Кодня і належало до Житомирського повіту Київського воєводства.
Назва села скоріше за все утворилася від прізвища першого власника - Нізгорського, а згідно з польськими джерелами потенційною основою прізвища Nizgorski є старопольське слово «niezgorzysty», тобто приблизно «що не згорає». З іншої сторони на території села було декілька гірок та долин, наприклад одна з них що так і називалась «Глибока долина» була біля хутора Грабарка, а інша, яку зрівняли при побудові шосейної дороги, була вздовж колишньої вузькоколійної залізниці. Зважаючи на цей факт, не так давно з’явилася версія краєзнавця Г. Богуна про походження назви села від рельєфу місцевості, як «поселення людей на невисоких пагорбах (низьких горах) серед заболоченої місцевості». Саме це твердження відображено в теперішній назві - «Великі Низгірці». Раніше в документах радянської доби можна було також зустріти такі варіанти написання українською мовою як «Нізгурці» або набагато рідше «Низгурці», а також російською мовою як «Низгурцы», а інколи «Низгорцы» і навіть «Низгирцы». За часів Російської імперії - «Низгурцы», а Речі Посполитої - «Nizgórce», «Nizgurce» та «Nizhurce». Великим село називається відповідно до розмірів, старопольською записувалося як «Wielkie», а кирилицею або «Великіе» або «Большіе». До речі, на Бердичівщині неподалік Ружина є також село Малі Низгірці. А раніше, поки не стало частиною міста Бердичів, існувало невеличке село, усього декілька хат, що називалося Нізгурчиками або Малими Нізгурцями.
Великі Низгірці згадуються 1754 року у книзі тарифу подимного податку Київського воєводства, як село, яке вже знаходилося в Київському повіті та складалося з податних дворів у кількості «ćwierć dyma i szesnastka». У ті часи на один дим, що був обрахунковою одиницею податку, припадало 320 халуп (хат). Не важко підрахувати що четверта частина диму це 80 хат, а шістнадцята це ще 20 хат. Отже, виходить що 100 хат сплачували податки на користь скарбниці у кількості 62 злотих та 16 грошів, а на місто Бердичів - 15 злотих 19 грошів.
У 1767 році село юридично перебувало у власності подружжя князя Ольбрахта Радзивілла та Анни Кунегунди з Халецьких, хоча фактичним розпорядником маєтку на той час був сам князь, оскільки його дружина померла ще 1765 року. У зв’язку з передачею села у заставне володіння строком на три роки Францішці Головінській з Шеневських, дружині колишнього чернігівського мечника, 21 травня 1767 року уповноважений представник Томаш Газлер склав інвентар, що містив детальний опис маєтку, його мешканців та господарського стану села. Однак уже за кілька років стан маєтку істотно змінився. У 1770 році Волинь охопила епідемія чуми, наслідками якої стали не лише значні людські втрати, а й втечі селян, руйнування господарств та посилення військової присутності. У зв’язку з цими змінами 1771 року виникла потреба у складанні нового інвентарю, який мав зафіксувати фактичний стан маєтку. Опис цього часу дає змогу детально уявити господарство села: тут вже згадуються став із греблею, млин, винниця (винокурня), що належала до корчми, панські город, сад та двір. Окремо описувалися садиба, орні поля й сінокоси, а також мешканці села, їхнє майно та повинності.
Точний час заснування та ім’я фундатора церкви у Великих Низгірцях наразі залишаються невідомими. До 1773 року жодних певних відомостей про існування храму в селі не виявлено. Це виглядає незвично, адже в навколишніх, а подекуди й менших за розміром селах церкви вже існували: у Чехах ерекцію храму в 1744 році надав Олександр Лісницький, у Семенівці в 1745 році Лукаш Богданович, а у Скаківці в 1757 році княгиня Варвара Радзивілл. Лише 14 грудня 1773 року князь Станіслав Радзивілл видав ерекцію для церкви у Великих Низгірцях. Що саме було надано церкві цим документом, наразі невідомо. Храм був освячений на честь Святої великомучениці Параскеви. Згодом у клірових відомостях зазначалося, що метричні книги при храмі велися з 1773 року, а наприкінці ХІХ століття саме цей рік уже вважався роком побудови церкви. Найдавнішим відомим священником місцевої парафії був Антоній Сорочинський, який згадується з 1790 року. За церковними відомостями того часу, у селі нараховувалося 252 чоловіки та 243 жінки уніатського віросповідання.
У 1790 році власником села згадується колишній каштелян овруцький Міхал-Юзеф Третяк (1708–1789) гербу Стремя. Обставини переходу села до його рук наразі невідомі, однак найімовірніше це сталося шляхом купівлі. Після смерті Міхала-Юзефа власниками села стали його сини Юзеф і Томаш, які вже мешкали тут. Родині Третяків належали також маєтки в Овруцькому повіті. Тому склад населення села не був цілком сталим: окремі мешканці могли з’являтися або зникати внаслідок переміщення селян між володіннями одного власника. Такі переходи відбувалися через шлюби або за господарською потребою. Зокрема, серед жителів села відомі вихідці із села Кожухівка поблизу Коростеня.
Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році село увійшло до складу Російської імперії, ставши частиною Житомирського повіту, який спочатку входив до складу Заславського намісництва, а з 1795 року перебував у складі Волинського намісництва. У цей період село розташовувалося на самій межі повіту, адже вже сусідні Семенівка та Бердичів належали до Чуднівського повіту. З кінця 1796 року село залишилося у тому ж повіті, вже у складі Волинської губернії. З приходом російської адміністрації місцева уніатська парафія разом зі священником була примусово переведена до православ’я. Лише кілька парафіян категорично відмовилися змінити своє віросповідання. З 1803 року настоятелем храму став Аврам Рокіцький, зять свого попередника.
На початку XIX століття село продовжувало перебувати у власності братів Третяків. Менша його частина належала старшому братові Юзефу, а більша Томашу. Відомо, що після смерті Юзефа частина його володінь перейшла до доньки Мар’яни Ружицької. Ще частина за рішенням конкурсного суду перейшла до вдови Теклі Філіповіч (у першому шлюбі Третяк), а відтак і до її другого чоловіка, колезького реєстратора Антонія Філіповіча. У 1818 році Антоній Філіповіч самовільно захопив близько чотирьох десятин церковної орної землі, частину церковних сінокосів та церковний ставок. На ці дії місцевий священник подав скаргу, однак розслідування затягнулося на кілька років і не дало жодних результатів. З 1830 року Філіповіч втратив інтерес до сінокосів і вже не перешкоджав церковному причту користуватися ними. Щодо частини села Томаша, то у 1811 році за рішенням конкурсного суду старшій дочці Томаша Феліції було виділено окрему частину (колокацію) як забезпечення грошових вимог на суму 36898 злотих 11 грошів 17 денаріїв, до яких, зокрема, входила сума, пов’язана з її першим, уже померлим чоловіком Адамом Понінським. До цієї колокації входили кілька селянських господарств, чиншова шляхта, орні землі, сінокоси та право на щорічний дохід із Білопільської трактової корчми. Загальний річний дохід із цього майна мав становити 1844 злотих 27 грошів, що відповідало 5% від суми вимог, у тому числі 583 злотих 12 грошів від корчемної оренди. Однак фактично Томаш і надалі розпоряджався своєю частиною маєтку та колокацією доньки, а з 1817 до 1820 року це вже робила його дружина Тереза. 24 травня 1822 року після підтвердження судом Феліція Малиновська нарешті отримала у володіння колокацію, виділену їй ще 1811 року. Водночас суд відмовив у розгляді її вимоги про повернення доходів, накопичених із 1811 року, оскільки з 1821 року вже тривала окрема спадкова справа щодо поділу майна Томаша і Терези між іншими спадкоємцями. Вирішення цього питання суд відніс до розгляду саме цієї справи. На той час малолітні спадкоємці перебували під опікою призначених заповітом опікунів. Остаточний поділ спадщини Томаша відбувся лише 27 серпня 1826 року, коли за угодою свої частки отримали Юзефа Клінерберг, Антоній Третяк та Людгарда Крижановська.
Отже, наприкінці 1820-х років село вже було розділене між багатьма власниками, які, однак, залишалися близькими родичами. Водночас є всі підстави вважати, що ще у 1820 році на захід від села був заснований майбутній хутір Грабарка. Найімовірніше, свою назву він отримав від родини Грабарських, адже тоді там проживали представники цієї родини та споріднені з ними люди. Згодом усіх мешканців цієї місцини нерідко пов’язували з Грабарськими, хоча частина з них мала інші прізвища.
В 1830 році у Великих Низгірцях заснована єврейська землеробська слобода. Вже у 1847 році там проживало 92 людини. Жителі цієї громади обробляли власні землі, при цьому головним заняттям там була торгівля. За збереженими купчими, серед перших поселенців були міщани, які прибували з Бердичева, Кам’янця-Подільського, Меджибожа, Бара, Шаргорода та Житомира. Земельні ділянки вони купували у поміщиків Ружицьких та Ястржембських, іноді разом із будинками. Траплялися й колективні покупки землі. Водночас не всі придбані ділянки ставали місцем постійного проживання: деякі євреї купували землю, але не оселялися тут, а згодом перепродавали її іншим євреям. Найбільше єврейських сімей прибуло до слободи у 1838 році, коли тут оселилося 10 сімей, тоді як у 1844 році прибули 3, у 1847 році 4, а у 1848 році ще 1. Поселенці також користувалися податковими пільгами, передбаченими для єврейських землеробських поселень на визначений термін. Згодом у слободі були побудовані шкіряний завод та молитовний будинок. У 1875 році тут була заснована садиба Шефера, яка пізніше згадувалася як хутір. На 1909 рік у єврейській громаді проживало 16 сімей.
У 1834 році сільська церква була дерев’яною, як і її дзвіниця. Того ж року в храмі було влаштовано новий різьблений іконостас. З 1835 року до місцевої парафії був приєднаний сусідній прихід села Семенівки, де діяла окрема церква на честь святого Луки. З кінця 1841 року настоятелем храму був священник Андрій Світлинський. У 1842 році парафію було віднесено до 5-го класу. У 1848 році іконостас храму був прикрашений живописом, а в 1857 році збудовано нову дерев’яну дзвіницю.
У лютому 1844 року село було передано зі складу Житомирського повіту Волинської губернії до Махнівського повіту Київської губернії. Після перенесення повітового центру до Бердичева в січні 1846 року Махнівський повіт було перейменовано на Бердичівський. У 1845 році на північний схід від села виник хутір Ружицького, заснований Ружицькими, які володіли частиною Великих Низгірців.
Перший навчальний заклад в селі було відкрито у 1860 році, однокласне церковнопарафіяльне училище, що містилося в будинку церковнослужителів, збудованому коштом парафіян. Школа надавала початкову освіту з дворічним терміном навчання, однак кількість учнів тривалий час залишалася невеликою. Утримувалася вона коштом громади. Наприклад, у 1870 році на утримання школи витратили 21 рубль сріблом, тоді як навчалося лише 17 дітей, серед яких 13 хлопчиків і 4 дівчинки. З 1885 року діяльність школи була суттєво впорядкована. Учні вивчали Закон Божий, читання, письмо, арифметику та церковний спів, при цьому навчання проводилося російською мовою. Викладачами були священник Ксенофонт Крижановський та його донька Анастасія Крижановська. Навчання відбувалося за браку підручників і посібників. Згодом школу перенесли з будинку церковнослужителів до приміщення сільської управи, де заняття відбувалися в одній класній кімнаті. Попри скромні умови, кількість учнів поступово зростала, і в 1906 році тут навчалося вже 67 дітей, серед яких 37 хлопчиків і 30 дівчаток, а річні витрати на утримання школи становили близько 200 рублів, з яких 90 рублів надходило від Синоду, а решту забезпечували парафіяни.
У червні 1860 року дворяни Красовські продали належну їм землю, проте придбали в іншому місці у єврея Гітмана 18 десятин землі. Саме на цій ділянці у 1865 році виник хутір Красовського, розташований на північний схід від центра села, на схід від хутора Ружицького, майже посередині між селами Хмелище та Чехи.
1861 рік став початком масштабних реформ у Російській імперії, що змінили повсякденне життя мешканців села. Унаслідок селянської реформи було скасовано кріпосне право. Місцеві селяни отримали особисту свободу й більше вже не були прикріплені до маєтку свого поміщика, що поступово сприяло зростанню кількості шлюбів із мешканцями інших сіл. Якщо раніше такі випадки були поодинокими, то з другої половини XIX століття вони дедалі частіше укладалися як із жителями сусідніх Садків, Семенівки та Закутинців, так і з уродженцями значно віддаленіших місцевостей. Водночас земельне питання не було вирішене одразу. Селяни залишалися тимчасовозобов’язаними та продовжували виконувати визначені повинності до укладення викупних угод. У Великих Низгірцях реформа відбувалася щонайменше у два етапи. У 1862 році було визначено розміри селянських наділів і повинностей, а протягом 1865–1867 років укладено викупні акти, після чого селян перевели на викупні платежі. У середньому одне селянське господарство отримало польовий наділ площею близько 7,3 га та присадибну ділянку близько 0,7 га. Тоді ж було запроваджено нову систему селянського самоврядування. Утворилися сільські громади й волості, а також були запроваджені виборні посади сільських старост. У жовтні 1861 року Великі Низгірці увійшли до складу Семенівської волості. Серед старост села згадуються Білик та Мартинюк.
У 1880-х роках церква в селі зазнала значного ремонту. У 1880 році було проведено капітальне виправлення храму із заміною цегляного фундаменту на кам’яний, закладенням нових дубових підвалин та заміною кількох брусів у нижній частині стін. У 1885 році іконостас церкви було відновлено та доповнено новим живописом. Згідно зі статистичними даними цього ж року, у селі діяли православна церква, школа, 3 постоялі будинки, лавка та водяний млин, а також єврейський молитовний будинок та шкіряний завод. Наприкінці 1880-х років Семенівську волость було ліквідовано, після чого село увійшло до складу Пузирецької волості.
27 січня 1897 року в межах майже всієї Російської імперії відбувся загальний перепис населення, під час якого на території Пузирецької волості було створено окрему переписну дільницю. Через значну кількість мешканців у селі Великі Низгірці його поділили на три рахункові дільниці (№6, 7, 8), де рахівниками були: міщанин і сільський учитель Хома Андрейчук, селянин Євстафій Цимбал та дячок і учитель церковно-приходської школи Ієремій Ревенко-Лопата. Остання дільниця також охоплювала прилеглі місцевості: хутір Грабарка (розташований на заході від села, проживало 34 особи), хутір Красовського (на північному сході від села неподалік сіл Хмелище та Чехи, 29 осіб), хутір Ружицького (на захід від попереднього хутора, 6 осіб), хутір протоієрея Андрієвського (10 осіб), садиба Шефера (згодом хутір, 9 осіб), садиба Пузиренка (згодом хутір, 9 осіб), садиба Менчинського (або «Менчинська сторожка», 9 осіб), корчма Рубанка (на Білопільській дорозі з боку села Семенівка, 19 осіб), корчма Болотянка (3 особи) і сторожка «Видумка» (також відома як сторожка Генрієтти Зіх, на дорозі до села Чехи, 2 особи). На жаль, переписні аркуші саме цих дільниць втрачені, проте зі статистичних даних відомо: у селі проживало 1801 мешканець, з них 975 православних, 479 римо-католиків, 339 юдеїв; чоловіків — 895, жінок — 906.
Станом на початок 1900 року, у селі діють: церква, каплиця в ім’я св. князя Олександра Невського, церковноприходська школа, один водяний та 7 вітряних млинів з одним робітником кожен. У єврейській слободі діють синагога та шкіряний завод Рахміля Бейгельмана, де працювало 10 робітників. Існувала також і пожежна частина, яка мала 4 діжки, 6 пожежних багрів та 4 крюки й утримувалася за кошт громади, з річними витратами у 10 рублів. Запас продовольчого капіталу громади села становив 2562 рублі 3 копійки, а для громади слободи відповідно 1057 рублів 22 копійки. Число жителів виросло до 1713 осіб. Додатково ще 196 осіб проживали безпосередньо на території слободи, що складало дві третини від загальної кількості єврейського населення. За євреями-власниками значилось 108 десятин землі, власністю церкви було 102 десятини, у користуванні селян знаходилося 677 десятин, а у володінні поміщиків перебувало 1804 десятини. На усіх цих землях застосовувалася трипільна сівозміна. Серед поміщиків значились Марія Третяк, Генрієтта Зіх та Михайло Данильченко, які господарювали самостійно на своїх землях.
Під час археологічної експедиції, проведеної влітку 1901 року історичним товариством імені Нестора-Літописця, дослідники відвідали церкву у селі Великі Низгірці. Вони склали план церкви, але визначити її вік побудови не вдалося, як і зробити фотографію. У загальному звіті зазначено тільки, що церква вирізняється з поміж інших зрізаними кутами як паперті, так і середнього виступу.
У роки Столипінської аграрної реформи, з метою зменшення перенаселення, активно впроваджувалася переселенська політика. Декілька сімей з села також виїхали до нових місць проживання. Першими були Михайло Черняк зі своєю сім’єю, які в першій половині 1909 року переселилися на ділянку «Вінний», що була створена на території Березівської волості Ачинського повіту Єнісейської губернії. Найчисельніше переселення відбулося вже в другій половині того ж 1909 року, але на територію, що пізніше стала відома як Сірий Клин, а саме на ділянку «Корчан-Куль» у селище Голубівка Павлодарського повіту Семипалатинської області (нині Північ Казахстану). Серед цих переселенців були: Григорій Гаврилюк, Василь Левчук, Никифор Колибаба, Сидір Шлапак, Іван Римарчук, Стефан Клочковський, а також брати Іван та Касян Кухарчуки та Михайло Войтко-Степанчук і його сини Сергій, Антоній, Яків. А на початку 1914 року переселенцями стали: Ксенія Юрчук та її усиновлений син Семен, а також рідні сини Автоном, Матвій, Кирило зі своїми родинами. Виїхали вони до села Кудрова Семилужної волості Томського повіту та губернії. Водночас попри переселення деяких селян до малозаселених районів Російської імперії, навколо села виникали й нові невеликі поселення: хутори Корнійчука (1907), Башмакова (1910), Вишинського (1911) та Нановського (1914), шкіряний завод Хіщука (1908), а також лісові сторожки Цибіна (1909) та Ясінського (1912).
У 1909–1912 роках земством у селі було збудовано двокласне училище Міністерства народної освіти. Навчальний курс у ньому тривав п’ять років: перший клас близько трьох років, другий близько двох років. Першим завідувачем училища був Владислав Невінчений, а першою вчителькою Маріка Єлець. Водночас продовжувала діяти однокласна церковнопарафіяльна школа, однак у 1916 році її закрили через відсутність учнів. На момент закриття при школі діяла бібліотека, яка налічувала 126 томів. Також у 1912 році громада розпочала будівництво нової церкви на місці старої, яку перед тим розібрали, а іконостас зберегли для подальшого встановлення у новому храмі. Будівництво було завершене наприкінці 1913 року.
Про життя сільської парафії та діяльність її представників неодноразово повідомляли «Київські єпархіальні відомості». У публікаціях 1900–1905 років неодноразово згадувалися місцевий священник і вчитель Ксенофонт Крижановський та вчителька Анастасія Крижановська. У 1913 році це ж видання повідомляло про нагородження Феодосія та Горпини Войтко похвальними листами за старанність у служінні церкві. Також зазначалося, що в 1913 році з 16 по 24 травня деякими селами Бердичівського повіту пройшла хресна хода з іконою святої великомучениці Варвари. 21 травня хода прибула до села Великі Низгірці. В цей день на погості, бо нова церква все ще будувалась, була проведена служба у якій взяли участь протоієрей, 9 священників, 3 диякони та чимала кількість місцевих селян. Наступного дня селяни у великій кількості вийшли провести ходу, пройшовши з нею певний шлях у напрямку села Пузирок.
Невдовзі ситуація у селі змінилась докорінно. Подальші події у Великих Низгірцях розгорталися на тлі постійної зміни влади. Після лютневого перевороту, місцева адміністрація спершу підпорядковувалась Тимчасовому уряду, а згодом органам Української Центральної Ради. У процесі розвалу російської імператорської армії, поступово відбувається формування загонів Вільного козацтва. У Бердичівському повіті такі добровольчі військово-міліційні формування створювались з серпня 1917 року. З метою захисту села, у Великих Низгірцях у листопаді також утворюється відділ, куди записалася 71 особа. Проте вже взимку, після наступу більшовицьких військ, органи Української Народної Республіки втратили контроль над регіоном. У грудні 1917 року в селі організували сільський ревком, головою якого став Дмитро Завальний. Землі розділили згідно з кількістю душ у дворі.
Однак у лютому 1918 року більшовиків витіснили з території за допомогою німецьких військ, введених на прохання УЦР після укладення Берестейського (Брест-Литовського) мирного договору. На початку березня 1918 року до села завітали німецькі інтервенти. З доповідної записки агента бердичівської повітової продовольчої управи Вишинського, стає зрозуміло що в таких селах як Великі Низгірці, Садки, Глухівці, Вовчинець та Юрівка дуже незадоволенні їхнім візитам спільно з німецькими загонами для реквізиції продовольства, збіжжя й фуражу. Німецькі війська мешканцями цих сіл сприймалися як окупанти, а німецькі загони зустрічали збройною відсіччю, обстрілювали із гвинтівок, не пропускали через свої села відмовляючи у наданні будь-якого продовольства.
З квітня 1918 року село перебувало у складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а з грудня того ж року у складі Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Нерідко до армії Петлюри насильно зганяли молодих хлопців. Під примусом потрапили туди також чоловіки з Великих Низгірців. Змовившись вони розділилися на дві групи, одна з яких складалась з 5 осіб, і покинули військо Петлюри. Але їх наздогнали, колючим дротом прив’язали до возів, а після знущань розстріляли у полі. Згодом їх тіла повернули до рідного села та поховати на тогочасному кладовищі. Залишилися вдови та діти, а в селі ще довго пам’ятали про цю трагедію, яка трапилася біля села Заливанщина, найімовірніше десь у самому кінці 1919 року.
На початку 1919 року становище на Бердичівщині ще більше ускладнилося через активне антиукраїнське підпілля в Бердичеві та стрімку зміну влади. Наприкінці лютого війська УНР втратили контроль над містом, але вже 7 березня зуміли його повернути. У цей час село опинилося безпосередньо на лінії фронту, яка пролягала по рубежу Гришківці, Половецьке, Хмелище, Великі Низгірці та Іванківці, а більшовицькі сили зосередилися в районі Красівки, Дубівки та Закутинців у складі так званої 1-ї Української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса. Уже 19 березня більшовики знову захопили Бердичів і навколишні села, зокрема Великі Низгірці, та утримували їх до середини серпня 1919 року, коли внаслідок наступу військ УНР і ЗУНР частини Української Галицької Армії витіснили їх із краю. Проте вже в середині жовтня, після відходу УГА, більшовики повернулися знову. Наприкінці 1919 року ситуація стала ще хаотичнішою: у листопаді та грудні влада фактично була відсутня. 3 грудня 1919 року до села вступила 5-та бригада УГА, яка незадовго до цього добровільно перейшла під командування денікінців, а вже 9 грудня сюди відступили частини Добровольчої армії. Їхнє перебування виявилося нетривалим, і невдовзі більшовики знову встановили контроль над місцевістю. Черговою спробою змінити становище став спільний наступ польських та українських військ у травні 1920 року, однак уже в червні у Великих Низгірцях остаточно утвердилася влада Української РСР. Хоча подальший перебіг польсько-радянської війни ще зберігав високу ймовірність чергової зміни влади, підписання Польщею перемир’я з більшовиками в жовтні 1920 року фактично поставило крапку.
Після запровадження нового адміністративно-територіального поділу, з березня 1923 року село увійшло до складу Білопільського району Бердичівської округи, залишаючись при цьому у складі Київської губернії до липня 1925 року, коли губернії було остаточно ліквідовано. У червні 1925 року, після розформування Білопільського району та створення нового Бердичівського району, село було включене до його складу. У 1923 році з адміністративним центром у селі утворено Велико-Нізгурецьку сільську раду, якій, крім самого села, підпорядковувалися 13 хуторів: Нова Олександрівка, Грабарка, Красовського, Башмакова, Шефера, Ружицького, Корнійчука, Вишинського, Баранівський, Мельника, Хіщука (шкіряний завод), Пузиренка та Нанівського, а також 3 лісові сторожки: Ясінського, Цибіна та Євреїна. Серед них хутори Мельника та Баранівський були засновані лише у 1918 та 1920 роках відповідно. Спочатку сільська рада розміщувалася у приміщенні колишньої сільської управи. Згодом її перенесли до нового центру села, який на той час лише формувався, а стару будівлю переобладнали під клуб.
Процес відокремлення церкви від держави в селі розпочався у січні 1922 року й тривав майже пів року. Засновниками релігійної громади виступили 23 особи, а під документом про її створення підписалися 343 повнолітні парафіяни. Під час передачі храму було складено детальний опис споруд і майна. Церква була дерев’яною, мала розміри 13 × 5 сажнів (близько 27,7 × 10,7 м), була збудована із соснових брусів, зовні обшита дошками та пофарбована олійними фарбами як зовні, так і всередині. Храм мав п’ять куполів і окремо розташовану дерев’яну дзвіницю. Усередині знаходилися дерев’яний різьблений п’ятиярусний іконостас, сім позолочених кіотів, двадцять, переважно мальованих олійними фарбами, ікон, значна кількість богослужбового начиння, церковного майна, різноманітних риз і богослужбового одягу. Опис також містив перелік богослужбових книг, однак стародруків серед них не було. Громаді також передавалися два будинки та невелика капличка розміром 6 × 5 аршинів (близько 4,3 × 3,6 м), розташована на старій дорозі до Бердичева.
З 1922 року в селі почав базувався ескадрон зв’язку 3-ї Бессарабської кавалерійської дивізії. Кіннотники відразу розпочали активність, спочатку влаштували в селі клуб, де неодноразово проводили антирелігійні вечори. А також саме вони стали організаторами сільського осередку комсомолу, до якого у жовтні 1923 році вступило 22 юнаки. Секретарем організації обрали Григорія Войтко-Степанчука. Хоча на той час вже існували польський та український драмгуртки, але вистави ставилися доволі рідко. З появою комсомольської організації було створено новий драматичний гурток, до якого увійшли комсомольці Іван та Михайло Паламарчуки, а також літній чоловік Яків Юрчук. Вистав стало більше, а згодом із гуртка сформувався театральний колектив, що гастролював навіть за межами району. Часто збори від вистав використовували на потреби лікнепу. Ставилися вистави у сільському театрі ім. В.В. Воровського, котрому з облаштуванням сцени та придбанням декорацій допоміг партійний гурток заводу «Прогрес». Окрім вистав у театрі також проходили різноманітні події: концерти, інсценування, політсуди, звіздини — радянська заміна для звичайних хрестин, а також заходи такі як, вечір пам’яті Воровського, вшанування роковин смерті Леніна, тиждень дівчини, річниця розміщення ескадрону.
Після подій 1917 року місцева школа кілька років не працювала. Лише згодом, відновивши навчання, вона отримала статус початкової школи. Протягом 1920-х років директором школи працював Петро Фурман. За його керівництва школа поступово переходила на семирічний термін навчання, запроваджувалася двозмінна система, а учнів також залучали до сільськогосподарських робіт. Однак ситуація з освітою дітей залишалася складною. На початку 1924 року сільська влада докладала значних зусиль, щоб залучити дітей до навчання. Багато батьків, які раніше охоче надсилали своїх дітей до школи, тепер саботували цей процес. Як вважала влада, причиною такого ставлення були релігійні переконання: люди побоювалися, що школа «знівечить душу» їхніх дітей і позбавить їх «шляху до спасіння». Тільки наприкінці року завдяки наполегливим зусиллям влади поступово вдалося подолати опір, зокрема через елементи примусу. З часом більшість дітей почали відвідувати заняття добровільно. Завдання полягало не лише в освіті дітей, але й у ліквідації неписьменності серед дорослих. Найкращих результатів вдалося досягти у роботі з допризовниками. З іншими категоріями населення процес ішов значно повільніше.
З 20 листопада 1924 року в селі при школі було відкрито лікнеп (ліквідація неписьменності) та школу для малописьменних під гаслом «Геть неписьменність!». Головою товариства було обрано Євгена Любінецького. Станом на 20 січня 1925 року в закладі навчалося 117 осіб, переважно молодь до 25 років. Учнів було розподілено на три групи: 32 чоловіки в чоловічому лікнепі, 43 жінки в жіночому лікнепі та 42 особи в школі малописьменних. Заняття проводилися щодня, і вже наприкінці лютого відбувся перший випуск. Заклад був повністю забезпечений підручниками, а освітлення надавалося за підтримки місцевої кооперації. Однак відчувалася гостра нестача зошитів і олівців. Фінансування лікнепу здійснювалося шляхом відрахувань 10% від зборів із театральних постановок, а іноді й увесь дохід від вистав спрямовувався на його потреби. Значну роль у підтримці роботи закладу відігравав завідувач школи Венжик.
У 1924 році в окрузі ще зберігалося неспокійне становище. Того року невідомі озброєні злочинці здійснили напад на 50-річну мешканку села Емілію Вавровську: зв’язали її, погрожували зброєю, накрили подушками та мішком із вівсом, після чого пограбували помешкання й утекли. Лише майже через рік, коли частину викрадених речей вдалося знайти, міліція встановила причетних до нападу. Згодом до суду було передано трьох немісцевих осіб. Ще один злочин стався в ніч на 30 листопада 1924 року: на Білопільському шляху біля села було вбито й пограбовано селянина із села Садки Михайла Дмитрука, у якого забрали 50 пудів жита та верхній одяг. Наступного дня його коней і підводу зі слідами крові знайшли в Новій Олександрівці, а через тиждень у полі виявили закопане тіло. Судово-медична експертиза встановила, що Дмитрука жорстоко вбили холодною зброєю. Слідство з’ясувало, що тієї ж ночі мешканець Великих Низгірців Антон Магнушевський привіз до млина 10 мішків жита, пояснюючи це покупкою на ярмарку, однак згодом було встановлено його причетність до злочину разом із односельцем Аполінарієм Стояновим. На суді обидва своєї вини не визнали, проте слідство довело, що саме вони вбили Дмитрука, понівечили тіло та закопали його, намагаючись приховати сліди злочину. Також зазначалося, що Стоянов раніше двічі судився за крадіжки, а Магнушевський перебував під слідством за крадіжку лісу. У вересні 1925 року Бердичівський окружний суд засудив їх до розстрілу з конфіскацією майна.
У січні 1924 року радянська влада вирішила здати в оренду три шкіряні заводи в селі, колишні підприємства Концепольського, Бейгельмана та Борко. Першим колективним господарством у селі стало товариство спільної обробки землі ім. В.І. Леніна, організоване 1924 року селянами у дворі садиби репресованого Івана Мартинюка. Головою цього товариства став Михайло Горбач, а складалося воно виключно з членів комітету незаможних селян у кількості 15 родин. Землі їм було відведено 64 десятини, третину якої засіяли переважно буряками та кукурудзою, а решта використовувалася як пасовище для худоби. Для обробітку землі господарство мало три пари коней та деякий реманент. А на початку була ще гарбарня, для вичинки шкіри, але за браком коштів проіснувала вона недовго. Певна кількість членів вибула упродовж першого року існування.
В 1925 році у дворі репресованого селянина Олексія Нечипорука створена артіль «Червоний Жовтень», яку очолив Віктор Гаврилюк. Того ж 1925 року був створений осередок комуністичної партії. Першим секретарем був Петро Артемович Степанчук. У наступні роки у селі виникло ще кілька невеликих колективних господарств. Серед них було і польське, і єврейське господарство «Нацмен» («Національна меншина»), головою якого був Інтерберг, а членами виключно місцеві євреї. З появою колективних господарств окремі одноосібні господарства продовжували успішно функціонувати. Зокрема, на хуторі Башмакова вирощували баштанні культури (кавуни, дині), займалися садівництвом (груші, яблуні) та бджільництвом. У березні 1925 року господаря Степана Башмакова окружна конкурсна комісія навіть відзначила премією у 40 карбованців за зразкове ведення господарства, рекомендувавши спрямувати кошти на поліпшення пасіки.
Упродовж 1925 року, станом на жовтень, в селі вже сталося п’ять пожеж, унаслідок яких згоріло 48 будівель, а після великої пожежі вночі з 25 на 26 жовтня ще 23 будівлі. На той час у селі була лише одна справна пожежна бочка, а через нестачу води в криницях і невпорядкований ставок гасіння пожеж значно ускладнювалося, що й призводило до таких великих втрат. За 1924–1925 роки для села було нараховано 616 карбованців страхових внесків від вогню, з яких надійшло лише близько 430 карбованців, тоді як органи держстраху виплатили потерпілим 6631 карбованець компенсацій.
У 1926 році, за ініціативи польської громади, на базі української трудової школи відкрили польську 4-класну трудову школу. Її розмістили в будинку Марека М’яновського — міцній будівлі зі старовинної цегли. Сам М’яновський, попри те, що його було розкуркулено, через поважний вік отримав дозвіл залишитися в одній із кімнат свого ж будинку, який тепер виконував роль школи. Першим завідувачем закладу став Кость Бойко, а викладання польської мови та інших предметів здійснювала Маріка Єлець. У школі навчалося 42 учні (27 хлопчиків і 15 дівчаток). Заклад мав власну невелику бібліотеку, де зберігалися 29 букварів, 12 читанок, 2 підручники рідної мови, 4 підручники математики та 10 інших навчальних посібників. Однак великодержавна проросійська політика Москви перешкодила розвитку національних шкіл, зокрема польської. У 1938 році, школа припинила своє існування.
17 грудня 1926 року відбувся перший Всесоюзний перепис населення, який зафіксував демографічний склад села та підпорядкованих хуторів. Безпосередньо в селі проживало 1969 жителів (939 чоловіків і 1030 жінок), а разом із хуторами населення становило 2386 осіб. Переважну більшість мешканців становили українці. Найбільшою національною меншиною були поляки (724 особи), з яких 601 проживали в самому селі. Хутори Грабарка, Красовського, Нановського та Баранівський були населені виключно польськими родинами. Росіян налічувалося лише 26 осіб, із них 12 у селі та 14 на хуторі Башмакова. Крім того, в селі проживали чотири чехи. Єврейська громада, зосереджена у селі та на хуторі Шефера, налічувала 126 осіб. Її чисельність менш ніж за десятиліття зменшилася майже утричі.
У 1927–1928 роках на Бердичівщині проводилися офіційні археологічні розвідки під керівництвом директора Бердичівського окружного музею Теодосія Мовчанівського. У звіті за 1927 рік він відзначив поблизу села кургани, а в польовому щоденнику за 1928 рік занотував відомості про виявлений біля Великих Низгірців монетно-речовий скарб римського часу, до складу якого входили шість списів і монети імператора Траяна. Водночас документи засвідчують, що в той час у селі велося й нелегальне скарбошукання.
Наприкінці 1920-х років для проведення колективізації на селі партія взяла курс на ліквідацію «куркульства» тобто заможного селянства. Розкуркулювання в селі та у підпорядкованих хуторах сягнуло апогею на початку вересня 1929 року, коли одночасно було заарештовано 12 місцевих жителів. У березні 1930 року після виходу статті Сталіна в газеті «Правда», компанія колективізації була тимчасово припинена, хоча поодинокі арешти продовжувалися. Загалом у цей період заарештовано 26 жителів — 14 українців та 12 поляків: 1929 року — 14 осіб, 1930 — 3, 1931 — 2, 1932 — 4, 1933 — 2, 1935 — 1. Більшість були одноосібниками, але були серед них і декілька колгоспників та місцевий священник. 13 осіб обвинувачували в антирадянській агітації та розповсюдженні антирадянської пропаганди; 11 — одночасно у тероризмі та активній діяльності проти революційного руху у минулому; 2 — за участь у контрреволюційній організації; по 1 — за збройне повстання та шпигунство. Для 4 людей це завершилось розстрілом; ще 4 вислали до Північного краю, а 11 осіб ув’язнили в концтаборі. Справи 7 людей були закриті.
У вересні 1930 року, після ліквідації Бердичівського району та округ, село було підпорядковане безпосередньо Бердичівській міській раді. Після утворення у лютому 1932 року Вінницької області село увійшло до її складу, а з вересня 1937 року до складу Житомирської області. У червні 1939 року Бердичівський район було відновлено, і село знову включили до його складу.
На початку 1930-х років дрібні колективні господарства села були об’єднані у два великі колгоспи. Перший із них отримав назву колгосп ім. Ворошилова, до складу якого увійшли господарства ім. Леніна та «Нацмен». Першим головою колгоспу був Михайло Горбач. У різний час господарство очолювали Сінько, Верхов’як, Багінський та Адам Поліщук. Другим став колгосп ім. Ланцуцького, першим головою якого був Мар’ян Вахольський. Згодом серед керівників господарства згадуються Інтерберг, Станіслав Вавровський, Антон Вавровський, Олександр Анголюк та Шульц. Після арешту та розстрілу у вересні 1937 року Станіслава Ланцуцького колгосп поспіхом перейменували на ім. Леваневського.
Голод 1932–1933 років не обійшов село стороною. Уже станом на 10 травня 1932 року в селі проявлялися ознаки невдоволення місцевих селян діями влади. Про це свідчить таємне інформаційне повідомлення від 13 травня 1932 року Бердичівського міськпарткому до Вінницького обкому КП(б)У, де, як один із найбільш характерних прикладів агітації, наводиться цитата з розмови колгоспників села В.Низгірці під час посівної кампанії: «До того часу, поки ми вели господарство непланово, то хліба хватало всім, а з того часу, коли держава почала планувати, то допланувалась до того, що люди гинуть з голоду». Дійшло до того, що навесні 1933 року в коморах колгоспів не залишилось навіть посівного матеріалу. На сьогодні встановлено імена 65 селян, які загинули від голоду у 1932–1933 роках. Список укладений на підставі довідки сільської ради, що базується на свідченнях очевидців Голодомору. Поза цим списком на сільському кладовищі збереглося ще шість могил із датами поховання 1933 року, де поховані люди різного віку.
В 1937–1938 роках почалися масові репресії. Репресовано щонайменше 70 осіб: у 1937 році 18 поляків і 7 українців, у 1938 році 42 поляки та 3 українці. Майже всі справи розвивалися за однаковим сценарієм. Після арешту проводився обшук, під час якого вилучали паспорти, військові квитки та інші документи, хоча в більшості випадків нічого підозрілого не знаходили. Затриманих садовили на дно кузова вантажного автомобіля «ЗІС» і відправляли до в’язниці, де під час допитів змушували підписувати заздалегідь підготовлені протоколи із «зізнаннями». У цих шаблонних свідченнях українців зазвичай звинувачували в участі у вигаданих націоналістичних організаціях, а поляків у причетності до так званої Польської організації військової, одночасно приписуючи їм знайомство чи співучасть із ще 4–5 заарештованими особами. Нерідко через декілька днів проводили повторний обшук, підставою для якого ставали отримані під час допитів «зізнання» самого заарештованого або свідчення інших обвинувачених, після чого вже цілеспрямовано «виявляли» нібито приховану зброю, переважно старі, сильно заржавілі та непридатні для використання рушниці або їх окремі частини. Після завершення слідства справи передавалися на розгляд позасудових органів, переважно трійок НКВС. Вироки здебільшого завершувалися розстрілом. Лише щодо 3 осіб слідчі справи були припинені, ще декілька отримали покарання у вигляді ув’язнення у виправно трудових таборах терміном від 8 до 10 років, серед них був місцевий дячок. Розстріли здійснювалися у в’язницях Вінниці, а після включення села до складу Житомирської області також Житомира, рідше Бердичева. Серед розстріляних були 6 колишніх голів колгоспів, 3 вчителі польської школи, священник, листоноша, фельдшер, а також численні колгоспники, серед яких 4 бригадири, завгосп, 16 їздових, 2 ковалі, 2 комірники, 2 бухгалтери, конюх, пастух, фуражир та інші рядові працівники. Рідним розстріляних справжню долю засуджених не повідомляли. На їхні запити, навіть після реабілітації, надсилали неправдиві довідки про те, що близькі нібито померли в «місцях ув’язнення» від різних вигаданих хвороб. Показовою є доля дружини Адама Вавровського, яка розлучилася з чоловіком, не знаючи, що на той час його вже понад пів року не було серед живих. Усі репресовані були посмертно реабілітовані впродовж 1957–1989 років.
Наприкінці 1930-х років колгосп ім. Ворошилова очолив Андрій Пузиренко, за керівництва якого господарство досягло значних успіхів у молочному тваринництві. Цьому сприяло те, що значна частина колгоспного стада походила від корів, вилучених під час розкуркулення селянських господарств. Успіхи колгоспу були відзначені участю у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві, де в нагороду було отримано автомашину і мотоцикл, що на той час було великою цінністю.
1941 рік для села розпочався з рішення про закриття місцевої церкви. Уже в січні було видано відповідну постанову. Згодом 22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. Через стрімкий розвиток подій мобілізація в районі фактично була зірвана швидким наступом військ противника. У зв’язку з цим до війська з села потрапила відносно невелика кількість людей — переважно мобілізовані із попереднім військовим досвідом. Водночас частина уродженців села вже перебувала в армії на момент початку війни — це були кадрові військові та призовники попередніх років. Вже 8 липня 1941 року був захоплений районний центр — Бердичів, після чого бойові дії безпосередньо охопили західні околиці села. Протягом 14-15 липня відбувалися інтенсивні бої, зокрема в районі хутора Башмакова та урочища «Криничка». Підрозділи Червоної армії, маючи переважно стрілецьке озброєння та обмежену підтримку, зазнали значних втрат і змушені були відступити. Частина боїв перемістилася безпосередньо в село, внаслідок чого було спалено й зруйновано більше третини дворів та більшість приміщень місцевих колгоспів. Загиблих у цих боях ховали місцеві жителі. Поховання виникали у дворах, садах і на городах. Частина останків тривалий час залишалася непохованою; їх знаходили ще багато років після війни. Зокрема, у 1950-х роках на Вигоні, у заболоченій місцевості біля повороту сучасної вулиці Шевченка, неподалік початку дороги до поля, були знайдені останки воїна.
15 липня 1941 року село було зайняте німецькими військами, однак вони тут не затрималися, просуваючись далі на схід. Невдовзі до села на машинах раптово прибув один із військових підрозділів. Військові розбіглися по хатах, обшукували хліви, льохи й комори, забираючи курей, яйця та інші харчі. Під час цього ж візиту один із них помітив серед дітей єврейського хлопчика; у його бік відкрили чергу з автомата, ймовірно радше задля розваги, ніж із безпосереднім наміром убити. Після цього, забравши награбоване, підрозділ залишив село у напрямку міста. Такою запам’яталася перша зустріч місцевих жителів з німецькими військовими. Майже одразу було розпочато формування місцевої адміністрації. В адміністративному плані село увійшло до Бердичівського ґебіту Генеральної округи Житомир у складі Райхскомісаріату Україна. Відтак хаотичні вилучення поступово перейшли до більш впорядкованої системи реквізицій. Зокрема, при отриманні продуктів, фуражу, худоби та іншого майна військові частини почали видавати відповідні документи, а за їх відсутності сільській адміністрації наказувалося складати акти.
Згодом у селі було призначено старосту, який володів німецькою мовою, на прізвище Маслій. Попри обіцянки змін, господарська система суттєво не змінилася: на основі вцілілого майна фактично було організовано один колгосп, який очолив дільничний агроном МТС Андріяш. Невдовзі його заарештували, і більше його ніхто не бачив. Паралельно було сформовано місцеву допоміжну поліцію з жителів села та прибулих осіб. До її складу входило 24 чоловіки, серед яких були як особи з кримінальним минулим, схильні до пияцтва і зловживань, так і ті, хто зазнав переслідувань у попередній період. Серед них згадуються колишній заступник голови колгоспу Андрій Петяк, заступник голови сільської ради Леонід Зіневич, а також розкуркулений Конон Стельмах, у якого свого часу забрали навіть коня, на якому він їхав. Усіх затриманих утримували у льосі біля управи. У серпні 1941 року представники місцевої поліції брали участь у затриманні двох радянських десантників; ймовірно, саме німцями вони були розстріляні, а поховані біля млина, на Садибі. Могили доглядала Броніслава Комар, поки їх не перенесли до братської могили. Восени 1941 року селянам дозволили відновити діяльність місцевої церкви. З жовтня настоятелем храму став священник Микола Панькевич, який водночас працював завгоспом у Бердичівській лікарні.
В перший же місяць окупації трагічна доля спіткала єврейських жителів села. Майже ніхто з них не евакуювався: одні не бажали залишати домівки, інші не встигли, а були й такі хто повернувся назад. З місцевих євреїв на схід вирушив лише Пінхас Хусід, оскільки йому було особливо небезпечно залишатися, бо усі троє його синів служили у війську. Згідно з наказом, усіх євреїв села було відправлено у гетто до Бердичева, а згодом розстріляно. Лише Міцик та Рівчик Царевські зуміли врятуватись втечею і пережити окупацію, переховуючись у селах Андрушівського району. Знайшлися й мешканці, які, ризикуючи життям, переховували євреїв. За це держава Ізраїль надала їм звання «Праведник народів світу». 9 грудня 2007 року цим званням була відзначена Ніна Царовська (Півовар) яка переховувала Зіслю Зільберман, хоча сама до цього була у колоні що прямувала до бердичівського гетто, але все-таки їй було дозволено повернутися напівдорозі, та яка звісно жила у постійному страху, бо всі у селі знали що батьком її новонародженої доньки був єврей-військовий. 28 червня 2017 таке ж звання, на жаль посмертно, отримали Станіслава та Клементина Красовські, які переховували Поліну Безерман та Марію Безерман. Нині вже ніщо не нагадує, що на сучасній вулиці Корольова колись компактно проживали єврейські родини.
За спогадами жителів, умови життя в період окупації були вкрай складними. Довоєнні запаси швидко вичерпалися, бракувало солі, сірників і гасу. Як оплату праці іноді видавали тухле пшоно. Населення зобов’язували здавати молоко, а також м’ясо за вказівкою; худобу відправляли до Хмелища. Паралельно розпочалося вивезення молоді на роботи до Німеччини, спочатку напівдобровільно, згодом примусово. Молодь намагалася уникнути відправлення, переховувалася або вдавалася до самокалічення. Загалом з села було вивезено понад 30 осіб. Серед них була й група дівчат, яких спочатку везли підводами до Бердичева, а звідти у закритих вагонах до міста Крапіц, де вони працювали на паперовій фабриці поблизу річки Одер. Робітників водили під конвоєм, жили в бараках за колючим дротом, спали на двоярусних нарах, наймолодші працювали на виготовленні пачок для цукру, інші виконували важкі роботи з деревиною. Харчування було вкрай поганим: основою були сушена бруква та кормовий буряк, іноді їжа була зіпсованою. За спогадами Ольги Стельмах, за відмову від їжі вона зазнала побиття і була покарана тижневим ув’язненням у карцері; інколи місцевий літній чоловік таємно передавав їй сало. Дозволялося листування з родиною та отримання невеликих посилок. У 1945 році всі з цієї групи, крім Надії Сторожук, повернулися додому.
Сільське життя у період окупації певною мірою відображалося на сторінках бердичівської газети «Нова доба». З публікацій видно, що у селі діяли дві управи, ймовірно саме ті, що розміщувалися в приміщенні школи та на хуторі Нова Олександрівка. У газетних матеріалах згадувалися різні аспекти повсякденного життя населення: розподіл сільськогосподарської техніки, зокрема у вересні 1941 року село отримало два трактори, прислані з Німеччини; відмічалося також неподання управами звітів про хід осінньої сівби у встановлений термін до 21 вересня 1941 року; перебіг посівної кампанії на початку травня 1942 року; а також проведення релігійних заходів, зокрема хресної ходи 14 червня 1943 року від церкви до кринички, де було відправлено службу та здійснено її освячення. Окремо публікувалися оголошення та розпорядження. Серед них вимога для власників велосипедів із села з’явитися 28 травня 1942 року для сплати одноразового податку в розмірі 50 карбованців. У червні 1943 року також було опубліковано інформацію про те, що 24 жителі села були умовно премійовані у вигляді пунктів для отримання товарів за перевиконання норми здачі молока (не менше 300 літрів понад встановлену за друге півріччя). За кожен літр понад норму нараховувалося 10 пунктів, що давало можливість отримувати дефіцитні товари, зокрема костюми, пальта та жакети. Наприкінці 1943 року публікації в газеті, пов’язані з селом, дедалі частіше набували характеру коротких оголошень: про розшук родичів та наміри одружитися.
Наприкінці 1943 року лінія фронту знову наблизилася до села, а на околицях почали з’являтися німецькі підрозділи, які намагалися стримати наступ радянських військ. Бої за Великі Низгірці відбулися 31 грудня 1943 року, і вже в новорічну ніч село було зайняте частинами Червоної армії. Наступ вівся з північного сходу: підрозділи 389-ї стрілецької дивізії просувалися західніше — з лісу неподалік урочища Трикутник у напрямку Семенівки старою дорогою (нині вона приблизно збігається з дорогою до сучасного кладовища і далі лісосмугою до траси), тоді як 161-ша стрілецька дивізія діяла східніше, ймовірно з боку хутора Нова Олександрівка. У хаті Томчуків, біля старого кладовища неподалік школи, одразу після зайняття села організували радянський польовий госпіталь. Частина мешканців на час боїв залишала село й виїжджала в бік Червоного та Красівки, а повернувшись, заставала сліди недавнього бою: розбиті вугли хат, прострілені автоматними чергами подушки й місця під піччю, побитий глиняний посуд. Уже 1 січня 1944 року радянські газети поряд із новорічними привітаннями друкували зведення Інформбюро за 31 грудня, де серед звільнених населених пунктів згадувалися й Великі Низгірці.
5 січня радянські війська звільнили Бердичів, а вже через кілька днів у селі з’явилися представники польового військкомату, які провели мітинг і оголосили мобілізацію. Упродовж 10–11 січня більшість чоловіків села була мобілізована, тому надалі в селі переважно залишилися жінки, діти та люди похилого віку. Через нестачу чоловіків похованням загиблих займалася бригада дівчат, серед яких згадуються Броніслава Комар, Кліментина Токарська, Яніна Скібінська, Марія Паламарчук, Яніна Красовська, Ядвіга Рибіцька, Антоніна Юрчук та Марія Вишинська. Спочатку полеглих ховали в різних місцях, однак згодом більшість останків перепоховали у братській могилі біля школи, в парку на місці давнього кладовища, а 1957 року її перенесли до центру села. Нині у Великих Низгірцях існує три братські поховання. У центрі села в 1960 році на могилі встановили бетонну скульптуру воїна, а 1974 року по обидва боки постаменту з’явилися бетонні плити з 42 прізвищами воїнів-визволителів. За обліковими даними, тут поховано щонайменше 82 воїни, з яких 30 залишилися невідомими, однак частина прізвищ у документах і на меморіалі не збігається. Друге поховання знаходиться в урочищі Трикутник, де 1965 року на території навчального закладу неподалік стадіону відкрили обеліск, а 1987 року біля гуртожитку цього ж училища перепоховали останки восьми воїнів, перенесені з окремих могил у ліску. Третє братське поховання розташоване на сучасному кладовищі, де поховано 55 невідомих воїнів; 1966 року там встановили бетонну скульптуру воїна, а 9 травня 1996 року її замінили гранітною пам’ятною плитою. Окрім цього, на кладовищі є дві індивідуальні могили: у першій похований невідомий радянський парашутист, якого 1941 року поховала жителька села Антоніна Корнійчук, а 2005 року на могилі встановили металевий обеліск; у другій 1997 року перепоховали останки солдата Мельника П.Ю., загиблого 1941 року, якого вдалося встановити за ложкою з ініціалами, знайденою разом з останками.
З перших днів 1944 року головою колгоспу імені Ворошилова став Лукаш Корнійчук, а колгоспу імені Леваневського Петро Котов, військовий, який лікувався після поранення. Господарства перебували у важкому стані: бракувало техніки, худоби й робочих рук, а в колгоспах залишилося лише кілька пар хворих на коросту та покалічених війною коней. У занедбаному стані перебував і сільський театр, приміщення якого переобладнали під комору. Основні польові роботи виконували жінки, часто використовуючи власних корів, від яких одночасно треба було годувати молоком дітей, тоді як телят нерідко здавали до колгоспу для вирощування робочої худоби. Поміж щоденними турботами люди чекали фронтових листів трикутників від рідних, але нерідко замість них приходили похоронки. Завершення війни в Європі у травні 1945 року стало для жителів села подією з подвійним відчуттям, адже багато односельців не повернулися з фронту, а інші повернулися з важкими пораненнями чи підірваним здоров’ям. Серед таких ветеранів були Мечислав Ваврівський та Михайло Білик, які втратили по одній нозі, а також Леонід Вознюк на прізвисько «Дудка», яке отримав через спеціальний пристрій у горлі після поранення. У центрі села згодом встановили меморіал, на якому увічнили 146 загиблих і зниклих безвісти воїнів односельців із Великих Низгірців та Нової Олександрівки; прізвища були розміщені на шести з восьми плит, а певний час над конструкцією містився орден Вітчизняної війни. У післявоєнні роки в селі діяла ветеранська організація, яку в різний час очолювали Йосип Кучинський та Віталій Поліщук. Останнім ветераном Другої світової війни, який проживав у селі, був Йосип Токарський.
Після закінчення війни місцева школа, яка в період німецької окупації не працювала через розміщення в її приміщенні німецької управи, перебувала у важкому стані. Під час бойових дій головна будівля зазнала значних руйнувань: унаслідок бомбардувань згорів дах, були вибиті вікна й двері, а на фасаді меншого приміщення залишилися сліди пошкоджень, помітні й нині. У 1945–1947 роках школу очолював Сава Нікітін, який організував ремонт приміщень, облаштування класів і повернення дітей до навчання; тоді педагогічний колектив налічував 12 учителів. Далі, до 1972 року, директором школи був Андрій Пузенко, за керівництва якого провели капітальний ремонт будівель, висадили сад, створили навчально-дослідні ділянки, а 1962 року семирічна школа стала середньою та перейшла на кабінетну систему навчання.
Також у післявоєнний час у селі виникла потреба в дитячих садках. Було відкрито два таких заклади, хоч і у звичайних глиняних хатах. Один із них розташовувався на сучасній вулиці Корольова, у хаті Крайнова, через дорогу навпроти млина. Другий знаходився на сучасній вулиці Бердичівській, у хаті, що раніше належала Мартинюку. Як відомо, саме в його дворі свого часу було засновано перше колективне господарство. Хата була поділена на дві половини, тож у частині, що виходила на дорогу, облаштували медпункт. Марекова школа знову почала використовуватися як навчальне приміщення, у якому було розміщено молодші класи. У будівлі знаходилися три кімнати різного розміру, переобладнані під навчальні класи. У різний час тут працювали вчителі Зінаїда Коженьовська, Антоніна Пузиренко, Ольга Шевчук, Ольга Кєчкіна та Світлана Карпенко. Школа функціонувала до середини 1990-х років. Після її закриття будівля поступово занепадала і, попри свою історичну цінність, не була взята під належну охорону чи використання місцевими установами. В січні 2025 року її остаточно розібрали, а старовинну цеглу зібрали для подальшого використання.
Після 1946 року до сільської ради, крім самого села, належали лише хутори Нова Олександрівка, Грабарка та Малі Нізгурці, останні з яких згодом знову були передані до Гришковецької сільської ради. Решта хуторів на той час уже припинила існування: частина ще до війни була покинута мешканцями, зокрема внаслідок радянських репресій, інші остаточно зникли під час війни.
В листопаді 1950 року відбулося об’єднання трьох господарств, а точніше приєднання до колгоспу імені Ворошилова колгоспів імені Леваневського та «Прогрес» з сусіднього села Нова Олександрівка. Згодом об’єднаний колгосп змінив свою назву і з лютого 1958 року став відомий як «Здобуток Жовтня». За ним було закріплено 1826 гектарів сільськогосподарських угідь, з яких 1576 гектарів складала орна земля. Очолив його Денисенко І.А., колишній дільничний міліціонер. Проте керувати великим господарством виявилося нелегким завданням. У тому ж 1950 році був розібраний старий клуб. За участі матеріалів колгоспу, на місці, де колись стояла хата місцевого священника, біля мосту, збудували новий сільський клуб, просторий і функціональний, у формі літери «Т», з окремими кімнатами для гуртків. Клуб швидко став центром культурного життя. У клубі активно працювали гуртки художньої самодіяльності: драматичний та співочий, а згодом був створений і духовий оркестр. Закуплені інструменти сприяли розвитку інтересу молоді до народної музики та танців. Участь у гуртках брали не лише молоді, а й літні мешканці села. Незабаром поруч із клубом збудували цегляну лазню, розташовану ближче до мосту й ставу, звідки брали воду для її потреб. Лазня слугувала селу кілька десятиліть, але з часом її розібрали.
Наприкінці 1950-х років головою колгоспу в селі став Григорій Журавльов, за керівництва якого господарство поступово стало одним із найуспішніших у районі. Роботу колгоспникам щоденно розподіляли через місцевий радіозв’язок, що посилило дисципліну, а оплата праці поступово перейшла від трудоднів до грошової форми. Зокрема, за проривання однієї сотки буряків платили 10 копійок. Господарство почало спеціалізуватися на птахівництві: в окремі роки на птахофермі утримувалося до 100 тисяч курей білої породи разом із молодняком, з них близько 30 тисяч несучок, від кожної з яких отримували до 150 яєць на рік. Удень кури вільно ходили по території птахоферми, по периметру якої висадили яблуні та шовковиці. Колгосп здавав державі яйця та дієтичне м’ясо, а окремі працівники птахоферми були нагороджені урядовими відзнаками й цінними подарунками. Також у господарстві утримували 250–280 високопродуктивних дійних корів і близько 80 голів великої рогатої худоби, яку відгодовували для здачі на м’ясо. Колгосп не мав заборгованостей і неодноразово отримував перехідний червоний прапор за високі надої молока. У цей період у селі збудували два корівники на 400 голів, чотири курятники, автогараж, майстерні з кузнею, двоповерхову контору колгоспу. У пташниках механізували збір яєць, роздачу кормів та прибирання посліду. Для дитячого садка у центрі села звели окрему будівлю, яка вважалася однією з найкращих у Бердичівському районі. Також на місці колишніх двох кузень звели двоповерховий торговий центр. До цього сільський магазин знаходився неподалік будівлі тодішньої сільради, поблизу новобудови. Окрім птахівництва й тваринництва, у господарстві вирощували зернові та технічні культури, а на базі колгоспу діяла районна школа передового досвіду з птахівництва.
У 1960 році село пережило ще одну болючу сторінку своєї історії, яка позбавила громаду її духовного осередку. Богослужіння в місцевому храмі безперервно проводилися ще з часів німецької окупації. Віряни доклали зусиль, щоб відновити церкву в довоєнному вигляді, хоча куполи та дзвони так і не були відновлені. Однак із початком чергової хвилі антирелігійного тиску радянської влади храм у селі вдруге зачинили. На той час село відчувало гостру потребу в окремому Будинку культури, адже будівля клубу, що була дерев’яною й обмазаною глиною, майже десятиліття не ремонтувалася та залишалася без укріплення цеглою. Проте замість будівництва закладу культури для цих потреб вирішили використовувати приміщення колишньої церкви. Це рішення стало визначальним для села: на відміну від навколишніх населених пунктів, воно залишилося без справжнього Будинку культури, а храм перетворився на новий клуб. Майже відразу після закриття церкви голова колгоспу Журавльов разом із двома однодумцями знищив усі релігійні атрибути. Хрест із церкви знімав місцевий житель Іван Римарчук. Те, що вдалося врятувати, перенесли до оселі дячка Топольницького, прагнучи зберегти хоча б частину духовної спадщини. Свідки тих часів згадують, що священником тоді був Костянтин із Бердичева, який мешкав у селі в подружжя Протасюків. Після закриття церкви він був змушений повернутися до міста.
До 1962 року дороги, яка сьогодні є центральним в’їздом у село з автотраси, не існувало. Її проклали у 1962–1963 роках, що вимагало перенесення декількох городів селян. Дорогу вимостили бруківкою, а за ініціативи голови колгоспу Журавльова з обох боків висадили берези, які й досі прикрашають цей в’їзд. Окрім центральної дороги, були вимощені бруківкою й кілька сільських вулиць. Сьогодні майже вся бруківка покрита асфальтом, однак її залишки ще можна побачити, наприклад, біля парку. Сам парк також був створений за ініціативи Журавльова. Він дбав про його збереження: по парку дозволялося ходити лише пішки, їзда кіньми чи навіть велосипедами була заборонена. У парку встановили лавочки, гойдалки, а також часто організовували безкоштовні кінопокази просто неба.
Приблизно в 1964 році в селі розпочалася електрифікація. Спершу електроенергію провели на територію колгоспу, а згодом і до частини села, яка називалася Садиба. Це було пов’язано з необхідністю забезпечити електрикою місцевий млин, який після цього став працювати на електротязі. З часом електрика з’явилася й на інших вулицях, поступово охоплюючи все село.
У наступні десятиліття продовжувався розвиток місцевої школи. У 1972 році директором школи став Йосип Кучинський, який працював над подальшим зміцненням її матеріально-технічної бази. У 1983 році школу очолила Галина Гуменна. За час її керівництва за кошти, виділені заводом «Прогрес», було облаштовано волейбольний та баскетбольний майданчики, встановлено футбольні ворота й комплекс металевих споруд для підтягування, а також вимощено доріжки плитами та проведено обрізку розрослих дерев на території школи. У 1986 році директором стала Ніна Недільницька. Упродовж 1980-х років у школі продовжувалося вдосконалення навчального процесу та позакласної роботи.
Станом на 1973 рік у селі функціонували дитячий садок на 100 місць, середня школа, де 19 учителів навчали 232 учнів, будинок культури на 400 місць і бібліотека з фондом 5,6 тис. книг. Діяли медпункт і відділення зв’язку. Партійна організація села об’єднувала 28 комуністів, а дві комсомольські організації налічували 106 членів ВЛКСМ. За самовіддану працю 49 жителів села були нагороджені державними орденами й медалями, серед них механізатор Деоніз Маліновський отримав орден Леніна. Того ж року, 13 травня, троє підлітків знайшли біля кладовища боєприпас. Під час спроби його розібрати Микола Наземчук і Володимир Максимчук загинули, а Микола Петяк був поранений.
Попри попередні успіхи колгоспу, згодом у його діяльність втрутилися зміни, запроваджені за вказівкою «зверху». Птахоферму, яка була основою спеціалізації господарства, повністю ліквідували, а колгосп зобов’язали утримувати близько 500 корів. Господарство не мало достатньої кількості високопродуктивної худоби, а переобладнання пташників під корівники та їх механізація потребували часу й значних ресурсів. Водночас бракувало охочих працювати доярками, що негативно позначилося на продуктивності. Найкращими керівниками ферми були Ромальда Карпуновська та Степан Коломієць. За вказівкою також створили вівцеферму, однак завезені зі спеціалізованих господарств вівці виявилися хворими, через що вівцеферма стала збитковою.
Наприкінці 1970-х років колгосп очолив колишній партійний організатор господарства Анатолій Сич. У цей час господарство ще продовжувало переобладнання колишніх пташників для утримання великої рогатої худоби, через що колгоспники жартома називали цей двір «БАМом». Водночас колгосп зберігав стабільну врожайність зернових і технічних культур, чому сприяли увага Сича до рослинництва та робота досвідченого агронома Недоборовського. Попри те, що він проживав у Бердичеві, Недоборовський з’являвся на колгоспних полях раніше за багатьох місцевих жителів ще до загального збору механізаторів, які о шостій ранку збиралися на тракторному стані. Також за часів Сича старий державний млин розібрали та перенесли до автопарку, де він ще певний час існував.
Наприкінці 1980-х років головою колгоспу став Станіслав Кенда, який щодня приїжджав до села на роботу з Семенівки. У господарстві суттєвих змін у цей період не відбулося, зокрема не було досвідченого агронома. У 1989–1990 роках у селі розпочалося будівництво доріг із твердим покриттям. Асфальтові роботи виконувало підприємство, яке таким чином розраховувалося за землю, виділену під територію асфальтового заводу, тоді як решта витрат на будівництво доріг покривалася коштом держави. За даними Всесоюзного перепису населення, станом на 12 січня 1989 року у селі проживало 1204 особи. На початку 1990-х років було збудовано нову лазню та розпочато поступову газифікацію села.
Після проголошення незалежності України партійні організації села припинили діяльність і самоліквідувалися. Місцевий колгосп не пережив економічної кризи 1990-х років і поступово занепав. У зв’язку з цим сільська рада прийняла на свій баланс наявні об’єкти комунальної власності. Водночас розпочався процес реорганізації колгоспного господарства та розподілу його земель і майна. У 1995 році було проведено розпаювання землі, а у 2005 році колишні працівники господарства отримали майнові паї. У різні роки на базі колишнього колгоспу діяли нові господарські структури, зокрема СГ ТОВ «Нізгурецьке», яке працювало у 2000–2007 роках, та ПСП «Полісся-С», засноване у 2001 році. Складні часи настали і для соціальної сфери села. На певний період припинив роботу дитячий садок. Не оминули труднощі й місцеву школу, яка зіткнулася з недостатнім фінансуванням та іншими проблемами перехідного періоду. У цей час її очолив Сергій Кукса, якому вдалося поступово подолати труднощі завдяки новим, нетрадиційним підходам до організації навчального процесу. Школа залишалася одинадцятирічною. Водночас серед педагогічного колективу було небагато місцевих учителів, більшість педагогів щодня приїжджали з Бердичева. У 9–11 класах, окрім місцевих дітей, навчалися також учні з навколишніх сіл.
З відновленням незалежності України було відновлено богослужіння у місцевій церкві. Настоятелем храму став священник Анатолій Бочковський, який залишався на цій посаді до переходу громади до Православної церкви України 28 лютого 2025 року. Місцеві католики після відновлення богослужінь відвідували костел Святої Варвари у Бердичеві. Водночас у 1990-х роках приблизно раз на місяць до села приїздив відомий ксьондз Бернард Міцкевич. Богослужіння польською мовою тривало близько півтори години та відбувалося в будинку Валентини Завадської, де заздалегідь готували стіл, накритий білою скатертиною. Іноді службу проводили також у будинку Франки Бруй. На богослужіння часом приходили й православні. У пізніші роки до села приїздив також священник із каплиці на Корніловці, а богослужіння проводили в будинку Станіслави Чайківської.
У 1994 році відбулися перші вибори голови сільської ради, на яких Ніна Новарчук здобула перемогу. У 2002 році головою сільради стала Лариса Петяк. За час її роботи у 2006 році було відновлено діяльність дитячого садка. У 2010 році сільську раду очолив Анатолій Білик. За його керівництва у селі було збудовано новий будинок культури (2012), проведено освітлення вулиць, облаштовано артезіанські свердловини, прокладено водогін (2015–2016) та завершено газифікацію. Окремо варто відзначити його увагу до впорядкування сільських кладовищ. У грудні 2016 року після входження села до складу Семенівської сільської територіальної громади Великонизгірецьку сільську раду було реорганізовано у Великонизгірецький старостинський округ, а її голова продовжив роботу вже на посаді старости.