Історія села
досліджується...
Коли саме було засноване село, нині відоме як Дубівка, достеменно невідомо. Первісна назва Чехи. У списках населених пунктів до перепису 1926 року вказано, що село засноване у 1713 році, проте без пояснень, на чому ґрунтується ця дата. За переказами, на самому початку XVIII століття в ці глухі ліси почали переселяти людей для заготівлі деревини. Припускають, що це могли бути селяни, вислані за порушення законів. Так поступово виникло поселення, а перші хатини з’явилися на підвищенні, відомому нині як вулиця Гортовлюків.
Існує кілька версій щодо походження першої назви села. За однією з них, вона могла походити від чехів, які нібито проживали на цій території раніше.
Першими відомими власниками села Чехи були представники роду Божинець-Лісницьких, які володіли значними маєтностями в Житомирському, Овруцькому, Володимирському та Луцькому повітах. З якого саме часу село належало їм невідомо, однак у 1740-х роках Чехи вже входили до складу Червонецького ключа, що об’єднував також Красівку, Скаківку, Хмелище, Малі Мошківці та містечко Червоне. На тлі масового будівництва уніатських храмів у регіоні житомирський староста Олександр Лісницький, представник цього роду, одним із перших виділив 53 десятини землі під церкву в Чехах. Це надання було оформлене ерекцією від 7 травня 1744 року, а вже наступного, 1745 року, у селі постала дерев’яна церква на честь святителя Миколая. Згодом були виділені землі для церков у сусідніх селах: у Скаківці (ерекція 1757 року від княгині Варвари Радзивілл), Семенівці (ерекції 1745 і 1773 років, видані відповідно Лукашем Богдановичем і князем Станіславом Радзивіллом), Великих Низгірцях (ерекція 1773 року князя Станіслава Радзивілла). Щодо Красівки то відомостей про ерекцію не збереглося, так само невідомо, чи існувала там церква до 1770 року.
Село Чехи згадується у 1754 році в книзі тарифу подимного податку Київського воєводства. У документі зазначено «szesnastka», тобто поселення складалося з двадцяти податних хат. Загальна сума податку становила 12 злотих і 16 грошів на користь скарбниці та 3 злотих і 4 гроші на користь гродського уряду.
У 1766 році Ґелена Юстина Лісницька, вийшла заміж за Францішека Ксаверія графа Грохольського (1730–1792). Внаслідок цього шлюбу Чехи, як частина приданого, увійшли до складу володінь роду Грохольських гербу Сирокомля. На той час Грохольські цієї гілки вже мали значні володіння, серед яких вирізнялися на Поділлі у Вінницькому повіті Вороновецький ключ (містечко Вороновиця, села Оленівка, Михайлівка, Ізабелівка), а на Волині в Кременецькому повіті Терешківський ключ (Терешки, Маленки). Сам Францішек Грохольський був визначною постаттю свого часу — політичним і державним діячем, наближеним до короля Станіслава Августа Понятовського. Обіймав численні урядові посади: був королівським підкоморієм, брацлавським підстолієм, кременецьким і вінницьким гродським писарем, вінницьким підстаростою, королівським шамбеляном, брацлавським підчашим, хорунжим спершу вінницьким, згодом брацлавським, мечником коронним, ротмістром національної кавалерії. Неодноразово обирався депутатом на сейми, зокрема Чотирирічний. Був членом Постійної ради та Департаменту поліції, що діяв у її складі. Крім того, з папського призначення виконував обов’язки регіонального представника ордену капуцинів. За державну службу був відзначений орденами Святого Станіслава та Білого Орла.
У 1783 році генеральна візитація зафіксувала загальний стан села: у Чехах налічувалося 27 дворів і 171 мешканець. У документах також наведено опис церкви, підтверджено рік її побудови та засвідчено правомірність володіння церковними землями згідно з ерекцією 1744 року.
14 травня 1792 року в містечку Тарговиця (нині село в Кіровоградській області), одночасно з російським вторгненням на Правобережжя, була проголошена Тарговицька конфедерація — союз частини польської шляхти, спрямований проти реформ Чотирирічного сейму та Конституції. Серед її учасників також були Францішек і його сини Антоній та Ян Грохольські. Конфедерація увійшла в історію Польщі як символ національної зради. Наслідком цих подій став другий поділ Речі Посполитої: у 1793 році село Чехи, разом з іншими землями Правобережної України, увійшло до складу Російської імперії. А всі мешканці уніатського віросповідання були примусово переведені у православ’я.
Через три роки після смерті Францішека Грохольського, у 1795 році, відбувся поділ родинної спадщини. Село Чехи, як частина волинських володінь, перейшло до старшого сина Антонія Грохольського (1767–1808), комісара цивільно-військової порядкової комісії Брацлавського воєводства, ротмістра національної кавалерії, а згодом маршалка Брацлавської губернії. Оселившись у Терешках, Антоній зосередився на спробах упровадити реформи у власних маєтках. У 1805 році він видав «Устави для селян Терешківського ключа», які передбачали скасування повинностей та передачу землі й житла у спадкову власність. Невідомо, чи мали ці реформи у подальшому охопити село Чехи, однак передчасна смерть Антонія у 1808 році перервала реалізацію задумів.
Оскільки Антоній був розлучений і помер бездітним, усі його володіння, включно з Чехами, перейшли до молодшого брата Яна Непомуцена Грохольського (1768–1849), на той час уже власника подільської Вороновиці, теребовлянського старости та голови судів Подільської губернії. У подальші роки Ян ще за життя передав Червонецький ключ своєму синові Адольфу Норберту Еразму Грохольському (1797–1863).
У 1804 році, під час перерозподілу земель, родина Грохольських самовільно, без узгодження з церковними представниками, змінила межі церковних угідь у Чехах. Пашня та сіножаті були перенесені в інші, менш вигідні місця та значно зменшені в обсязі. Подібна практика була типовою для того періоду: ті самі власники вчинили так само в Скаківці того ж року, а також у Красівці в 1824 році, що щоразу викликало скарги з боку церкви. У 1825 році Житомирська поземельна комісія провела розслідування і передала справу до Волинської духовної консисторії, додавши до матеріалів оригінали ерекції та генеральної візитації. Втім, жодних рішень ухвалено не було, і відтоді церковні служителі змушені були користуватися саме нововстановленими ділянками.
У проміжок між 1867 та 1874 роками Закутинецьку волость було ліквідовано, село відійшло до складу Пузирецької волості.
Згідно зі статистичними даними 1885 року, у селі наявні лише православна церква, школа та постоялий будинок.
Станом на початок 1900 року, у Чехах, де тоді проживає 571 людина, діє церква, каплиця, школа грамоти та 2 дерев’яних вітряки з одним робітником кожен. Сільська громада також утримувала за свій кошт пожежний обоз, що обходився у 5 рублів на рік і складався з 3 діжок та 3 пожежних багрів. Запас продовольчого капіталу громади становив 1210 рублів 27 копійок. У користуванні церкви знаходилося 54 десятини землі, у селян 280 десятин, а решта 502 десятини у спадкоємців Федора Терещенка. На усіх цих землях застосовувалася трипільна сівозміна. Головним заняттям селян було хліборобство, але дехто з них працював у місцевій економії, управителем якої був Захарій Золотарьов.
Влітку 1901 року відбулася археологічна експедиція здійснена історичним товариством імені Нестора-Літописця, одним з пунктів якої було відвідання церкви в селі Чехах. Як було зазначено пізніше у звіті, був зроблений план церкви, а от фотографія церкви або не робилась зовсім або вийшла невдалою. Також з цього звіту можна дізнатись деякі наступні відомості: церква побудована в 1745 році, була з одного боку як і більшість тогочасних церков регіону, розміром приблизно 9 на 18 аршинів корабельної форми складаючись з 3 окремих зрубів, стінами побудованими з товстих дубових брусів, 3 куполами, окремою двоповерховою дзвіницею зі дзвонами на другому поверсі й складом старих ікон, хоругов та інших речей на першому поверсі, але водночас мала свої унікальні риси, а саме базиліку без вівтарної абсиди, середню частину що виступала тільки на пів аршина, низькі одностулкові вхідні двері оригінальної форми зі зрізаними верхніми кутами, і відповідно лутку такої ж форми. В середині церкви ще можна було помітити сліди часів унії, хоча минуло вже більше ніж 100 років. Наприклад збереглася срібна чаша уніатського зразка у вигляді глибокого бокала з кришкою. За винятком старовинної дерев’яної чаші православного зразка, яка за звичай повинна бути олов’яною, інше церковне начиння було більш сучасним. Ікони теж нові, кінця 18 та 19 століття, на одній з них був підпис з орфографічною помилкою. Серед богослужбових книг були декілька старовинних - це «Тріодь пісна» (постова) 1746 року видавництва Почаївської друкарні та «Євхологіон» або Требник 1744 року видавництва Унівської друкарні, а ще рукописні Мінея та Часослов. Також при церкві, збереглися такі речі, як клепало - шматок заліза, зігнутий півколом, який використовували як дзвін та чавуна восьмигранна гармата три чверті аршина у довжину, з якої давали салют на Водохреща та Великдень.
Буремні події після Лютневої революції не оминули і Чехи.
Після встановлення радянської влади село Чехи поступово втягувалося в нові реалії. Першим кроком у цьому напрямі стала організація хати-читальні ще в середині 1920 року. За задумом вона мала стати осередком культурного життя. Та спершу це було лише формальне, невелике приміщення без належного облаштування, тож довго не привертало уваги селян, передусім молоді. У вихідні та радше грала в карти, танцювала або просто сиділа біля хат, ніж відвідувала цей заклад. Лише восени 1924-го, з ініціативи нового голови районного КНС, спільними зусиллями мешканців і за часткової підтримки району, в селі звели нову будівлю для хати-читальні. Також зібрали невелику книгозбірню й оформили передплату на кілька радянських газет. Для колективного ознайомлення з ними було призначено по одному читцю на кожні 25 дворів.
У межах загального курсу на відділення церкви від держави, протягом 1922 року в селі почала формуватися православна релігійна громада. Її статут був офіційно зареєстрований 16 червня того ж року. До громади входили 83 особи, а раду складали десятеро, зокрема: голова Афанасій Погульський, його заступник Федот Римарчук, скарбник Петро Ковальчук, секретар Григорій Сторощук та староста Пилип Погульський. Духовне служіння здійснював священник Ісідор Зімбіцький. До статуту громади додавалися й інші документи, а саме опис самої церкви та її майна, з якого дізнаємося, що церква була дерев’яною, встановленою на кам’яному фундаменті. Окремо стояла дзвіниця з п’ятьма дзвонами: один вагою 7 пудів, інші - 4 пуди, 3 пуди (цей був розбитий) і два дзвони по 2 пуди кожен. У середині храму висіло панікадило на 24 свічки та ще одне мале на 6. Вівтар містив п’ять ікон, одна з яких була позолоченою. Іконостас мав царські врата, по боках були двоє дверей із зображенням ангелів, а в центрі ікона Спасителя та хрест з розп’яттям. Усього в іконостасі налічувалося 18 ікон. У самій церкві зберігалися також ікони Святого Миколая, Благовіщення та інші. Церковне майно включало шість висячих та стоячих підсвічників, плащаницю, два Євангелія, десять інших богослужбових книг, численні хрести, чаші, лампадки, хоругви, кадила, ризи тощо. Серед допоміжного приладдя - тази, ківшики, таці, а також шерстяні доріжки, рушники, скатертини. В інвентарі згадуються меблі: шафа, скриня, столики, табуретки.
Паралельно тривала активна антицерковна агітація: районна влада надсилала до села агітаторів, які читали антирелігійні лекції та виголошували доповіді. Драматичний гурток при хаті-читальні, організований учителем Цариківським, також включав у свою діяльність постановки, спрямовані на висміювання релігії. Сам Цариківський був одним із сільських активістів того часу. Він не лише навчав десятки селян грамоти, а й долучався до будь-якої культурної роботи. Згодом до драмгуртка приєдналися гуртки природознавчий, сільськогосподарський і політичний. Запрацювали вечірні заняття з лікнепу (ліквідація неписьменності), які щоденно відвідували близько 50 осіб. Деякі селяни, роблячи внески, вступали до різноманітних організацій, як-от МОДР (Міжнародна організація допомоги революціонерам) та Товариство друзів повітряного флоту. З часом такі події, як загальні збори, присвячені смерті Леніна (січень 1924), чи захід з нагоди Міжнародного жіночого дня (березень 1925), а також революційні пісні, що лунали в сільській школі (зокрема «Інтернаціонал»), сприймалися вже як належне, поступово ставши звичною частиною повсякденного життя.
В 1923 році була утворена Чехівська сільська рада, до складу якої увійшло село Чехи та лісова сторожка Шапірів, що заснована 1909 року.
Відповідно до результатів перепису, який було проведено 17 грудня 1926 року, село Чехи мало 190 домогосподарств, де проживало 854 людини з них 412 чоловіків та 447 жінок, а на території лісової сторожки Шапірів лише одне господарство, де проживало тільки 4 людини (2 чоловіки й 2 жінки). В обох населених пунктах, як зазначалося проживають лише українці, що не відповідало дійсності. Примітно, що у цих даних можна знайти також рік заснування села Чехи, ним вважався 1713 рік.
В селі від голоду у 1932–1933 роках загинуло 34 людини, імена яких на сьогодні встановлено. Список укладений на підставі довідки сільської ради, що базується на свідченнях очевидців Голодомору. У 2020 році на території кладовища на місці, де приблизно знаходиться одне з місць поховань мешканців села, що померли від голоду у ті страшні часи, було встановлено пам’ятний хрест.
07.06.1946 село Чехи перейменовано на Дубівку, відповідно Чехівська сільська рада змінила свою назву на Дубівську.
Внаслідок виконання указу з укрупнення сільських рад, 11 серпня 1954 року Дубівська сільська рада ліквідується, а підпорядковане їй село Дубівка приєднується до складу Красівської сільської ради.